Школа. Що робити, якщо дитину принижують?

Читать статью на русском языке

Діти не мо­жуть впо­ра­ти­ся з на­сильст­вом і хам­ст­вом самостійно.
Пси­хо­ло­ги про­по­ну­ють на­ступ­ний ал­го­ритм дії до­рос­лих.

• Назвіть
  вго­лос те, що відбувається в класі. Як­що ко­гось із дітей на­вмис­но
  до­во­дять до сліз, драж­нять, відбирають (хо­ва­ють, псу­ють) речі,
  штов­ха­ють, щи­па­ти, б’ють, підкреслено ігно- рують — це ць­ку­ван­ня,
  на­сильст­во. Скажіть про це дітям пря­мо. Іноді од­но­го цьо­го буває
  до­статньо, щоб на­сильст­во при­пи­ни­ло­ся.

• Поясніть уч­ням: те, що
  відбувається, — про­бле­ма всьо­го кла­су, а не осо­бис­та не­при­язнь
  двох-трь­ох чоловік. Це хво­ро­ба, яка мо­же вра­зи­ти клас і навіть
  шко­лу. Та­ка роз­мо­ва до­по­мо­же дітям збе­рег­ти об­лич­чя і, що
  особ­ли­во важ­ли­во, зніме про­тис­тав­лен­ня між жерт­ва­ми,
  крив­д­ни­ка­ми і свідками.

• На­по­ля­гай­те: подібна поведінка
  не­при­пус­ти­ма ні за яких об­ста­вин. Не спе­ре­чай­те­ся про фак­ти,
  не з’ясо­вуй­те, хто і що са­ме зро­бив. Але допоможіть дітям зрозуміти,
  що з ни­ми від- бувається і що відчувають інші лю­ди, ко­ли їх
  об­ра­жа­ють, при­ни­жу­ють.

• Ра­зом з уч­ня­ми сфор­му­люй­те
  пра­ви­ла жит­тя в класі. «У нас ніхто не з’ясовує сто­сун­ки
  ку­ла­ка­ми», «У нас не об­ра­жа­ють один од­но­го», «У нас не
  див­лять­ся спокійно, ко­ли двоє б’ють­ся, — їх рознімають». Для
  стар­ших дітей пра­ви­ло мо­же зву­ча­ти так: «Як­що я ба­чу, що зачіпаю
  і об­ра­жаю лю­ди­ну, я не­гай­но при­пи­ню ро­би­ти це». Обговоріть
  санкції, які повинні слідувати за по­ру­шен­ням цих пра­вил. Тоді надалі
  буває до­сить прос­то на­га­да­ти про домовленості.

• Підтримуйте
  ат­мо­сфе­ру взаєморозуміння в класі. Да­вай­те дітям відчути, що її
  ство­рен­ня — це їхня спільна спра­ва і спільна пе­ре­мо­га.

Що ро­би­ти в такій ситуації вчи­те­лям?

Втру­ча­ти­ся,
не за­ли­ша­ти­ся бай­ду­жи­ми. Шкільна ат­мо­сфе­ра культивується і
контролюється са­ме до­рос­ли­ми, то­му ми відповідаємо за те, що
від- бувається в школі. На до­рос­ло­му ле­жить обов’язок за­хис­ти­ти
ди­ти­ну, і діти че­ка­ють цьо­го. Тим більше що на­сильст­во зав­ж­ди
зачіпає не тільки безпосередніх учасників і жертв, але і йо­го свідків.

Очевидці
мимоволі ста­ють співучасниками. Одні за­ра­жа­ють­ся агресією самі,
інші за­зна­ють со­ром і по­чут­тя про­ви­ни за свою бездіяльність.

Вчи­те­лям
важ­ли­во сте­жи­ти за тим, щоб вільно або мимоволі са­мим не
спро­во­ку­ва­ти на­сильст­во. Іноді буває до­статньо кинутої побіжно
репліки: «Скажіть спасибі Пет­ро­ву, за яко­го весь клас за­ли­шив­ся
без зміни», щоб по­ча­ло­ся ць­ку­ван­ня. Ще однією не­без­печ­ною
зброєю до­рос­лих є іронія, сар­казм. Діти відчувають, що над ни­ми
сміються, але їм важ­ко відповісти на вер­баль­ну агресію. За­те гу­мор,
нешкідливий і добро­душ­ний, на­впа­ки, допомагає роз­ря­ди­ти
на­пру­же­ну об­ста­нов­ку.

ВСТА­НО­ВИ­ТИ МЕЖІ ДО­ЗВО­ЛЕ­НО­ГО:
ДІТИ ПРИЙ­МА­ЮТЬ ПРА­ВИ­ЛА, ЯК­ЩО ВО­НИ ЗАСНОВАНІ НА ЗДО­РО­ВО­МУ ГЛУЗДІ
І НЕ ПРИ­НИ­ЖУ­ЮТЬ ЇХ.

Ре­а­гу­ва­ти на хам­ст­во

Хам­ст­во
не мож­на за­ли­ша­ти без­кар­ним. Необхідно ре­а­гу­ва­ти, хай і не
відразу, — іноді потрібно час, щоб охо­ло­ну­ти. І ко­жен раз
роз­би­ра­ти­ся, чим во­но вик­ли­ка­не, що за ним стоїть.

Ко­ли
по­ру­шу­ють­ся пра­ви­ла шкільного жит­тя (а хам­ст­во — са­ме та­ке
по­ру­шен­ня), за цим обов’яз­ко­во по­вин­но слідувати по­ка­ран­ня — з
цим згодні всі наші ек­с­пер­ти. Важ­ли­во, щоб санкції відповідали
вчин­ку.

Як­що у ди­ти­ни вир­ва­ла­ся лай­ка (а у підлітків це
зви­чай­на спра­ва: так во­ни мимоволі міряються з на­ми си­ла­ми),
найк­ра­ще ре­а­гу­ва­ти з гу­мо­ром. Це вмить відновлює дистанцію і
знижує за­гост­рен­ня при­страс­тей.

Є категорія дітей, які,
по­ба­чив­ши слабкості вчителі, грубіянять, але роб­лять це
ви­тон­че­но, тон­ко. Во­ни сміються, як учи­тель одяг­не­ний. А потім
роб­лять зди­во­ва­не об­лич­чя: «А що я ска­зав? Я нічого не мав на
увазі, прос­то відзначив — а чи не так?» За­зви­чай це розумні діти, які
пре­крас­но розуміють, що во­ни грубіянять. Але во­ни аб­со­лют­но не
здатні пе­ре­но­си­ти со­ром і по­чут­тя про­ви­ни.

Зав­дан­ня
пе­да­го­га — по­ба­чи­ти, що приховує за со­бою хам­ст­во, що насправді
бо­лить у ди­ти­ни, і вміти відповісти. Дорослі повинні не тільки
за­яв­ля­ти про неприпустимість на­сильст­ва, але і за­без­пе­чу­ва­ти
до­три­ман­ня цьо­го пра­ви­ла.

Роз­ви­ва­ти емпатію

Вчи­ти дітей розуміти по­чут­тя — свої та інших лю­дей, — од­не із зав­дань ви­хо­ван­ня.

Ми
прос­то зо­бов’язані роз­ви­ва­ти у дітей емпатію, цю пре­крас­ну
здатність розуміти (не оцінюючи) сло­ва, емоції, пе­ре­ко­нан­ня іншої
лю­ди­ни, і що во­ни озна­ча­ють для ньо­го. Мож­на
ви­ко­рис­то­ву­ва­ти для цьо­го ігри, тренінги, на яких діти змо­жуть
усвідомити, що відчуває інший, ко­ли во­ни йо­го крив­дять.

Або
відчути межі до­пус­ти­мо­го для са­мо­го се­бе та інших: я не бу­ду
зав­да­ва­ти тобі зла і не до­зво­лю, щоб ти заподіював зло мені.

Сьогодні
відбувається роз­ми­ван­ня ба­гать­ох цінностей, то­му вчи­те­лям
потрібно зно­ву і зно­ву по­яс­ню­ва­ти дітям вчин­ки інших лю­дей і,
зви­чай­но, по­ка­зу­ва­ти влас­ним при­кла­дом, що нікому не
до­зво­ле­но при­ни­жу­ва­ти лю­ди­ну. Необхідно ви­хо­ву­ва­ти у дітей
по­чут­тя власної гідності. Це дов­гий про­цес, який включає і
осо­бис­тий при­клад вчителів, і спілкування на уро­ках, і людські
взаємини після за­нять.

Терплячість, розуміння, великодушність — з
цих якос­тей складається толерантність, виз­нан­ня пра­ва (для се­бе та
інших) бу­ти іншим. Са­ме їх відсутність все частіше стає при­чи­ною
на­сильст­ва в школі.

За­кон толерантності прос­тий: по­став­те
се­бе на місце іншого. На­вчи­ти ди­ти­ну спокійно і тер­пи­мо
ста­ви­ти­ся до то­го, що інший не та­кий, як він сам, мож­на в пер­шу
чер­гу своїм при­кла­дом. Як­що вчи­тель го­во­рить дітям про те, як
важ­ли­ва то- лерантність, але сам при цьо­му при­хо­дить у лють від
од­но­го ви­ду не­фор­маль­но­го одя­гу, він ли­ше викладає урок
лицемірства.

Об’єднувати за­галь­ни­ми спра­ва­ми

Ніщо так
не змінює дітей, як спільна спра­ва. Це мо­же бу­ти гру­по­ва ро­бо­та в
класі (ви­ко­нан­ня проектів), те­ат­раль­на по­ста­нов­ка або спільна
поїздка чи похід. Го­лов­не — щоб кож­на ди­ти­на бра­ла участь
по-сьо­го­ден­ню. І це передусім за­ле­жить від вчи­те­ля.

Ко­ли
діти зна­ють, що тут ніхто не ска­же: «Ти нам не підходиш», що роль,
не­хай са­ма ма­лень­ка, знай­деть­ся для кож­но­го, а від їх
старанності (дійсно) за­ле­жить за­галь­ний ре­зуль­тат, по­тре­ба бу­ти
аг­ре­сив­ним піде са­ма со­бою.

Діти, які співпрацюють, більше
інших схильні до взаємодопомоги і в цілому більш доброзичливі і
товариські. Зав­дя­ки спільній справі між ни­ми ви­ни­ка­ють нові
відносини, во­ни вчать­ся підтримувати один од­но­го, обмінюватися
дум­ка­ми, відповідати за свою час­ти­ну ро­бо­ти і втру­ча­ти­ся в
ро­бо­ту однокласників, як­що їм потрібна до­по­мо­га.