Виховання дитини. Всі батьки… винуваті?

• «Відпустити» свої образи. Недолік любові або надмірна опіка — усе це залишає рани в душі людини. Постійно до них вертаючись, ми не даємо їм зажити.

• Вийти з ролі жертви. Перекладаючи на батьків відповідальність за наші проблеми й невдачі, ми, немов діти, залежні від них.

• Зайняти своє місце в ряді поколінь. Розуміючи й ухвалюючи недоліки своїх батьків, ми готовимо себе до того, щоб в майбутньому з розумінням прийняти докори наших власних дітей.

Суть наших з дитинства образ можна звести до одного: тато й мама любили нас не так, як ми того прагли. Скільки б не було нам років, гніваючись на батьків, ми як і раніше залишаємося дітьми. Стати по-справжньому дорослим, вільною людиною можна, лише зрозумівши й прийнявши: ідеальних батьків у світі не існує.

У кожного найдеться докір: «Мама не брала мене на руки, і тепер я холодна з коханим», «Батько був суворий, і тепер я боюся високих посад»…

Практично нікому з батьків не вдається уникнути докорів своєї дитини. Відома історія пацієнтки, що запитала Зиґмунда Фрейда про те, як стати гарною матір’ю. «Що б ви не діяли, однаково вийде погано», — відповів творець психоаналізу. До такого пессимистичного прогнозу можна віднестися з іронією, але все-таки доводиться визнати: у його словах є частка истини.

Солодкі образи

Тема відносин з батьками зачіпає багатьох з нас. Іноді настільки , що ми прагнемо перекласти на батьківські плечі відповідальність за всі наші промахи й невдачі, пояснюючи їх «неправильним дитинством» і насолоджуючись власними стражданнями. У кабінеті психологів приходить безліч клієнтів «за 30», які так і залишилися в дитячій залежності від батьків, зберігали з ними занадто тісний зв’язок — і тепер обсипають їхніми докорами, обвинувачуючи в черствості й відсутності уваги до себе.

Джерелом страждання може бути як недолік батьківської любові, так і її надлишок. Не важливо, чи оточують дитину надмірною турботою або, проти, дошкуляють виговорами, — від цього в нього залишаються глибокі внутрішні шрами, які породжують у душі озлобленість, гіркоту, а іноді й ненависть . Мова навіть не йде про такі крайності, як жорстокий обіг, насильство. Ляпас у недобру хвилину, образливі слова, ревнощі до любимчика брата або сестри — усі ці давні згадки продовжують ранити нас.

Що ми ставимо в докір своїм батькам?

Практично все підряд, починаючи з найпростіших незлагод. Звідки ж у нас береться така потреба усе знову й знову розповідати про це, перейматися і мучитися?

Можливість відчути себе жертвою здатна доставляти своєрідне задоволення. При цьому пережите страждання стає єдиним сенсом існування людини. Зрештою він звикає до такого стану, і воно йому починає подобатися.

Одним не вистачає проникливості, щоб зрозуміти: я увесь час закохуюся не в тих, тому що незмінно вибираю того або ту, хто сподобався б мамі (або, навпаки, не сподобався б татові). Інші витрачають сили на скарги й переживания… хоча кожному з нас потрібно лише одне: зайнятися накінець своїм життям — життям дорослої людини.

Навчитися із цим жити

«Важливо не те, що з нами роблять. Важливо, що ми самі робимо з тим, що зробили з нами», — стверджував письменник і філософ- екзистенціаліст Жан- Поль Сартр.

І це дуже близько до істини. Деякі види психотерапії можна критикувати за те, що вони настроюють нас на повернення в дитинство, на довгі й докладні спогади про ті образи, що нанесли нам саме в той час. Але зміст у тому, що, повернувши нас на якийсь час у дитячі роки, терапія допомагає побачити, ситуацію (і раніше болісну), що змучувала нас іншим поглядом – дорослої людини.

Деякі люди згадують лише неприємні епізоди власного дитинства. Типова фраза: „мама завжди мене змушувала робити те, чого мені не хотілось…»

Але в психотерапії може виникнути ситуація, коли людина бачить свою матір з боку й отримуює шанс зрозуміти, що своєю поведінкою вона проявляла, як могла, свою турботу й любов до неї. Пригнічувала сина або дочку не тому, що цього хотіла, а просто вірячи, що їм так буде краще.

Щоб прийняти своїх батьків, потрібно попрощатися з дитячою мрією про батька ідеального — точно так само, як мати й батько одного разу розлучаються з мрією про ідеальну дитину. Прийняти, що вони недосконалі, — виходить, зайняти своє місце в черзі поколінь, у генеалогічнім древі, де, звичайно, повно недоліків, де сотні предків робили що могли і як уміли зі своїми власними стражданнями й образами.

Подорослішати — це навчитися жити з ними — такими, які вони є.

Ухвалюючи недоліки своїх батьків, людина досягає зрілості, звільняється від своєї первинної залежності від них. І, хоча обірвати ці перші зв’язки часом буває боляче й непросто, зробити це важливо: адже залишитися в емоційнім дитинстві — значить жити у вічній залежності від батьківського погляду на наше життя. Він здатний наздогнати нас через будь-які відстані. Досить вашій мамі, скажемо, по телефону розкритикувати ім’я, яке ви вибрали для своєї дитини, — і ви вже розплачетесь…

Як писала знаменитий французький психоаналітик Франсуаза Дольто (Francoise Dolto) «що все це через них, але не з їхньої вини», — так зрозумівши, одного разу ми зможемо звільнитися від образи. На жаль, жодна школа у світі не вчить «ремеслу батьків».

Те, яким саме батьком або матір’ю стає кожний з нас, залежить від тих відносин, які ми самі підтримували із власними батьками. І так з покоління в покоління.

Коли прийде час, у цьому генеалогічному ланцюзі займуть своє місце й наші діти — уже зі своїми претензіями, які нам треба прийняти і порадіти тому, що ми дали їм можливість мати власне судження й волю його відстоювати. А це вже чимало.

Всi статтi про ВИХОВАННЯ ДИТИНИ