Педагоги та психологи погоджуються: агресивна і брутальна поведінка дитини — симптом її внутрішнього неблагополуччя, реагувати на який потрібно якомога раніше. Але що має насторожити батьків і, головне, як діяти, щоб дитині допомогти?

Кожен випадок особливий. Батькам непросто зрозуміти масштаби проблеми, з якою вони зіштовхнулися. Кого ж дійсно можна назвати «проблемною дитиною»? Дошкільника, який заходиться у гнівному крику у відповідь на батьківське «ні»? Другокласника, який б’ється на перервах? Або підлітка, який за будь-якої можливості пускає в хід кулаки?

Батькам потрібно турбуватися в тому випадку, коли дитині приносить задоволення заподіювати зло іншому і бачити його страждання.

По-справжньому проблемними можна назвати лише тих дітей, хто постійно агресивний до жорстокості. Для них такий спосіб поведінки — основна тактика: вони виявляються затягнуті в руйнівну воронку, незалежно від віку і соціального становища сім’ї. Якщо ж дитина б’ється лише час від часу і при цьому вважається з авторитетом старших, готова сприймати їх пояснення і заборони — її поведінка цілком нормальна.

Є безліч нюансів і деталей, які й визначають ступінь важкості дитячої проблеми. Іноді асоціальна поведінка дитини є не самою хворобою, але лише симптомом, за яким криються справжні причини її стану. І їх необхідно знайти — інакше допомогти такій дитині по-справжньому буде неможливо.

Агресивність як етап розвитку

Абсолютно ясно, що одним покаранням проблему агресивної поведінки не вирішити. З однієї простої, яку часто упускаємо з уваги, причини: особистість дитини ще тільки формується. І при цьому, як стверджує теорія психоаналізу, проходить всі неодмінні етапи розвитку, в тому числі і етап агресивності, який іноді може приймати дуже жорстокі форми.

Для дітей півтора-двох років агресія може бути цілком природною реакцією: мене штовхнули, і я штовхнув. Як і для бунтарів-підлітків, рухомих бажанням самоствердитися, протиставляючи себе навколишньому світу.

Цю енергію дитячої агресивності важливо спрямувати в інше, не деструктивне, але конструктивне русло. Сім’я, школа і суспільство повинні діяти у цьому спільно — так, щоб дорослі усвідомлювали і використовували свій авторитет, встановлюючи розумні заборони, а діти сприймали цей авторитет як законну і необхідну силу, перетворюючи свою агресивність у більш прийнятні почуття.

Якщо авторитет дорослих слабкий або просто відсутній, дитина починає виплескувати свої агресивні імпульси на оточуючих і може звикнути до такого стилю поведінки.

В особливій небезпеці знаходяться діти, позбавлені батьківського розуміння, співпереживання їхнім почуттям.

Такі діти не можуть описати словами свої душевні страждання. Вони ніколи не зустрічали співчуття в батьках, а тому не можуть співчувати іншим.

Нерідко навіть від трьох-чотирирічних дітей можна почути: «Я дуже злюся на тебе і не знаю, як із цим упоратися». Батьки ж, не вникаючи, лише дратуються: «Припини!»

Але навіть якщо дитина замовкає, її агресія не зникає.

Вона обов’язково проявиться десь ще або перетвориться на аутоагресію — почуття провини, відчуття власної неповноцінності, непотрібності».

Так чи інакше за проявами дитячої злості, брутальності і жорстокості завжди стоять певні проблеми сім’ї, у якій росте дитина. Вірніше, сама її сім’я — нестабільна, що не дає їй необхідного розуміння, тепла, захисту — і породжує дитячі проблеми.

Найважчі ситуації зазвичай складаються там, де батьки не мають ні найменших сумнівів у правильності власних вчинків і поглядів на виховання, а тому перекладають всю відповідальність на інших — на суспільство, викладачів, лікарів.

Щоб допомогти своїй дитині, потрібно самим реагувати на її поведінку адекватно і якомога раніше. Не сприймати бажання вилаяти чи побити кривдника як щось природне, але і не зводити особистість дитини до визначення «агресивний», розуміючи, що за її поведінкою завжди ховаються якісь страждання».

Видатний англійський педіатр і психоаналітик Дональд Віннікотт стверджував, що «антисоціальна поведінка дітей є сигналом SOS, бажанням отримати підтримку від сильних, люблячих людей, яким можна довіряти». Це саме те, що повинні почути в ньому дорослі.

Оставить комментарий

Ваша почта не будет опубликована