Коли зовсім маленька дитина бере чуже, то це не проблема.

Дорослі відбирають, повертають власникові, вибачаються — от і все.

Але коли, знаючи правила поведінки в суспільстві, слово «крадіжка» і те, що це карається, дитина все одно прагне щось привласнити, то це, звичайно, проблема. Особливо якщо поведінка виходить за рамки вузького сімейного кола.

Ліля — дуже мила шестирічна дівчинка. Але після скандалу в дитячому садку діти з Лілей не дружать.

«Ліля може узяти чужі речі. Коли приходить бабуся, вона потай обнишпорює її сумку, і я стараюся це припиняти. Але тут вона залізла в сумку до мами своєї подруги, коли та розмовляла з вихователькою, узяла пудреницю і поклала її собі в шафу. Яким був скандал… Я стільки всього вислухала, і, головне, відповісти було нічого. Навіщо їй ця пудрениця — розуму не прикладу».

Діти беруть чуже, коли їм не вистачає свого. Але — не речей, а любові і уваги. І іноді навіть роблять так, щоб пропажа якомога швидше виявилася.

«Ви на мене взагалі уваги не звертаєте, зроблю щось погане, може, тоді звернете». Батьки дійсно починають займатися дитиною, хоч би дивитися в її бік.

Припиняється така поведінка — зникає батьківська увага. Діти звикають, для них прагнення брати чужі речі стає емоційним підживленням, гарантом того, що батьки все ж таки їх люблять.

Проблему варто проігнорувати. А дитині — приділяти максимум уваги. Адже багато батьків, які звертаються до психологів з проблемою дитячої крадіжки, навіть не тримаються з дитиною за руки.

Оставить комментарий

Ваша почта не будет опубликована