Читать статью на русском языке

У на­шо­му мов­но­му спілкуванні ба­га­то пра­вил та умов­нос­тей.

Для до­рос­лих це при­род­но, а от діти час­то не розуміють, чо­му не
все мож­на го­во­ри­ти вго­лос. З ча­сом і во­ни, зви­чай­но, в усьо­му
роз­бе­руть­ся, але кра­ще до­по­мог­ти. Так і дітям бу­де простіше
на­вчи­ти­ся, і до­рос­лим хо­ча б час­ти­ну незруч­них си- туацій
уник­ну­ти.

У житті кожної сім’ї настає мо­мент, ко­ли мо­ва
ди­ти­ни вже до­статньо роз­ви­не­на для то­го, щоб бу­ти ак­тив­ним
слу­ха­чем і співрозмовником, а ось життєвого досвіду ще за­ма­ло.
Оцінити ситуацію, пе­ред­ба­чи­ти реакцію лю­ди­ни на сло­ва і зрозуміти
йо­го пе­ре­жи­ван­ня во­ни ще не мо­жуть.

«Тьо­тя Оле­на, ви
не сумнівайтеся, ви­ходь­те заміж, а то іншого шан­су з ва­шою
зовнішністю не бу­де», — дбай­ли­во передає Міша сусідці дум­ку ма­ми та
бабусі.

«Дідусю, ти все хворієш і хворієш, ско­ро, на­пев­но, по­мреш. А ко­му па­пу­гу віддаси?»- цікавиться Юля.

«Ви до нас в гості прийш­ли? А гос­тин­ця не при­нес­ли? Ну, тоді мо­же­те гро­шей да­ти», — пропонує ма­лень­кий Де­нис.

Що в та­ких ви­пад­ках залишається ро­би­ти бать­кам? Ви­ба­чи­ти­ся за
ди­ти­ну і роз­ря­ди­ти об­ста­нов­ку (хо­ча більшості до­рос­лим
час­то хо­четь­ся прос­то про­ва­ли­ти­ся крізь зем­лю). Потім,
за­ли­шив­шись один на один, до­ступ­но по­яс­ни­ти дитині, що в
да­но­му кон­крет­но­му ви­пад­ку во­на ска­за­ла не так.

Це якось незрозуміло…

Є всьо­го дві уста­нов­ки, що по­яс­ню­ють, що го­во­ри­ти мож­на, а що ні.

  • Пер­ша: Ми повинні на­ма­га­ти­ся не об­ра­жа­ти інших лю­дей і не до­став­ля­ти їм неприємності.

  • Дру­га: Ми повинні ду­ма­ти про те, яке вра­жен­ня створюємо про се­бе і свою сім’ю у ото­чу­ю­чих.

Це на­чеб­то прос­то, але ду­же вже су­пер­еч­ли­во. Одні й ті ж сло­ва
мо­жуть вик­ли­ка­ти то радість і за­до­во­лен­ня, то гнів і об­ра­зу.

Ка­тя, на­прик­лад, вміє компліменти го­во­ри­ти: «Ви, тітка Лю­ба, у
цій сукні та­ка тов­стень­ка пам­пуш­ка». Ма­ма відправляє Ка­тю в
ди­тя­чу кімнату. «Див­но, — думає Ка­тя, — однорічну сест­рич­ку так
час­то на­зи­ва­ють, і во­на сміється — особ­ли­во ко­ли ще за щічки
чіпають».

Зрозуміти та­ку різницю дітям прак­тич­но
не­мож­ли­во. Тільки до підліткового віку, ко­ли по­чут­тя ста­нуть
більш гли­бо­ки­ми і диференційованими, ди­ти­на змо­же дійсно
про­яв­ля­ти чуйність. Ад­же те­пер во­на і са­ма відчуває весь спек­тр
до­рос­лих пе­ре­жи­вань і розрізняє сотні відтінків різних емоційних
станів.

Дру­ге протиріччя для розуміння ще складніше. Щоб
зро­би­ти для ото­чу­ю­чих щось хо­ро­ше, іноді потрібно зро­би­ти де­що
по­га­не — збре­ха­ти. Прав­да, в цьо­му ви­пад­ку це називається не
брех­ня, а ввічливість і тур­бо­та. В іншому — ніякої різниці.

«Не бу­де­мо за­сму­чу­ва­ти ба­бу­сю, ска­же­мо, що її торт нам ду­же
спо­до­бав­ся», — го­во­рить ма­ма, ви­ки­да­ю­чи за­сох­лий бісквіт у
відро для сміття. Відвертість і пря­мо­та дійсно бу­ва­ють
не­до­реч­ни­ми. Тільки от кор­до­ни між справ­жнь­ою брех­нею і
не­прав­дою «ко­рис­ною» ду­же вже тонкі. Їх і дорослі не зав­ж­ди
помічають.

У продовження читайте:

Тактовність у спадок

Оставить комментарий