Читать статью на русском языке

Ми знаємо, що та­ке ви­хо­ван­ня, які існують в ньо­му пра­ви­ла і за­бо­ро­ни.

Але іноді ро­би­мо са­ме те, що кни­ги з педагогіки і психології не
ра­дять, не ре­ко­мен­ду­ють і навіть за­бо­ро­ня­ють. На жаль,
по­мил­ки в такій складній справі май­же неминучі. Го­лов­не — вчас­но
їх ви­пра­ви­ти!

Ха­рак­тер, по­гля­ди на жит­тя, став­лен­ня
до ото­чу­ю­чих (у то­му числі до влас­них батьків) — все це формується
ще в ранньо­му віці під впли­вом близь­ких лю­дей.

І точ­но так
са­мо і тоді ж за­кла­да­ють­ся психо- логічні про­бле­ми. Але … ми
над­то емоційні, щоб зав­ж­ди чи­ни­ти пра­виль­но й об­ду­ма­но, а
то­му по­мил­ки бу­ва­ють навіть у са­мих люб­ля­чих і від- повідальних
батьків.

До то­го ж знач­ною мірою ми «копіюємо» стиль
ви­хо­ван­ня, який за­сто­со­ву­вав­ся ко­лись до нас. У дитинстві
ду­ма­ли: «Ніколи не бу­ду ла­я­ти свою ди­ти­ну при сторонніх лю­дях» —
а ось за­раз ро­би­те са­ме так. То­му що, відчувши на собі, несвідомо
засвоїли, що в де­я­ких ситуаціях діє тільки це.

Ні, все це не
ви­прав­дан­ня. Вва­жа­ти се­бе вправі по­ми­ля­ти­ся скільки зав­год­но
ми все од­но не повинні. І вже зроблені по­мил­ки потрібно
ви­прав­ля­ти. Як са­ме? А це див­ля­чись по то­му, що ви зро­би­ли не
так.

Не ви­ко­на­ли обіцянку?

Діти наполегливі, то­му,
іноді простіше ска­за­ти «так», ніж про­дов­жу­ва­ти по­яс­ню­ва­ти
свою від- мову. «Так, зви­чай­но, ку­пи­мо (схо­ди­мо, зро­би­мо).
Як-не­будь … » — ка­жуть бать­ки в надії, що че­рез па­ру днів
ди­ти­на за­бу­де про своє про­хан­ня.

Іноді так буває.
На­прик­лад, як­що мо­ва йде про іграшки — ад­же ба­жань в цій галузі у
дітей за­над­то ба­га­то, щоб во­ни бу­ли постійними. Але бу­ва­ють
про­хан­ня інші, що сто­су­ють­ся відносин — і от їх діти пам’ята­ють
ду­же добре. І ду­же за­сму­чу­ють­ся, як­що дорослі їх не ви­ко­ну­ють.

Пообіцяли за­бра­ти з сад­ка в обід, а прийш­ли ввечері. Що
вже та­ко­го страш­но­го? Йо­му ж там ве­се­ло з дітьми. Це ми так
думаємо. А ди­ти­на вже зран­ку про та­ку подію всім розповіла, вже
після про­гу­лян­ки по­ча­ла зби­ра­ти­ся і в при­зна­че­ний час сіла
біля вікна, уяв­ля­ю­чи, як за­раз ра­зом з ма­мою піде до­до­му. І як
же бу­ло ви­ру­ши­ти спа­ти, ко­ли ви­хо­ва­тель­ка ска­за­ла, що у
ма­ми, на­пев­но, термінові спра­ви.

Обіцянки, що сто­су­ють­ся відносин, для дітей ду­же важливі.

Во­ни є до­ка­зом любові та власної значущості. Як­що ди­ти­на щось
ду­же про­сить, то це не­спрос­та. Є якась психологічна по­тре­ба, і
во­на по­вин­на бу­ти за­до­во­ле­на.

До то­го ж са­ме так,
че­рез обіцянки і ви­ко­нан­ня, формується за­раз її довіра до вас.
Як­що ви не ви­ко­на­ли обіцянку, у вас по­вин­на бу­ти ду­же ва­го­ма
при­чи­на, і про неї потрібно розповісти до­ступ­ною мо­вою.

Обов’яз­ко­во скажіть, що ви теж ду­же засмучені і що весь час ду­же
пе­ре­жи­ва­ли. А на­ступ­но­го ра­зу ре­тель­но пла­нуй­те свої спра­ви
і не да­вай­те обіцянок, які свідомо нездійсненні. Навіть відмова
(особ­ли­во, як­що ви її по­яс­ни­ли) дітьми прий- мається кра­ще, ніж
сис­те­ма­тич­ний об­ман.

На­кри­ча­ли на ди­ти­ну?

Ба­га­то батьків підвищення го­ло­су (і навіть з гру­би­ми ви­ра­за­ми)
за по­мил­ку не вва­жа­ють. «А як інакше? Діти іноді по-іншому не
розуміють.

Мож­на де­сять разів ска­за­ти спокійно — і ніякого
ре­зуль­та­ту. Тільки кри­ком мож­на пе­ре­ко­на­ти». Але про­бле­ма в
то­му, що лю­ди­на здат­на до всьо­го адап­ту­ва­ти­ся — у то­му числі і
до кри­ку.

Як­що різкість і підвищення го­ло­су ви
вико- ристовуєте час­то, то зго­дом вам до­ве­деть­ся кри­ча­ти все
голосніше і голосніше. А тро­хи пізніше до­ве­деть­ся зви­ка­ти до
то­го, що ди­ти­на і з ва­ми бу­де роз­мов­ля­ти так са­мо. З ти­ми ж
інтонаціями, з ти­ми ж сло­ва­ми. То­му що для ньо­го це — нор­ма
спіл- кування.

Вихователі ди­тя­чих садів зав­ж­ди зна­ють, як
бать­ки спілкуються вдо­ма з ди­ти­ною, — по то­му, як діти гра­ють і що
во­ни при цьо­му го­во­рять.

Крик мо­же бу­ти ко­рис­ний,
як­що він у вашій виховній практиці трапляється вкрай рідко. І як­що,
ви­ла­яв і на­кри­чав­ши, ви в найближчі ж го­ди­ни (мож­ли­во, навіть
хви­ли­ни) ситуацію ви­пра­ви­те.

Ви не змо­же­те по­яс­ни­ти,
що кри­ча­ти і ла­я­ти­ся до­зво­ле­но тільки вам, а ма­лю­ку вар­то
бу­ти ввічливим, спокійним і врівноваженим. Поведінка засвоюється
ком­плек­с­но — навіть з ха­рак­тер­ни­ми жес­та­ми і ви­ра­за­ми. Для
по­чат­ку постійте декілька хви­лин біля вікна і подивіться вда­ли­ну.

Роз­глянь­те лю­дей, що поспішають у своїх спра­вах, або хма­ри, що
пли­вуть по не­бу, або вікна сусіднього бу­дин­ку. Такі елементарні дії
до­по­ма­га­ють швид­ко вий­ти із ситуації, відволіктися від ду­мок про
те, що ста­ло­ся, і заспокоїтися.

Після цьо­го підійдіть до
ди­ти­ни і що-не­будь скажіть. Щось лас­ка­ве і приємне, та­ке, щоб
ди­ти­на зрозуміла: ви так і за­ли­ши­ли­ся найк­ра­щою ма­мою на світі,
а те, що ви ска­за­ли (вірніше, про­кри­ча­ли), бу­ло прос­то
непорозумінням.

І ось, уже після цьо­го розкажіть, чо­му лю­ди
іноді по­во­дять­ся са­ме так — кри­чать і ла­ють­ся. Про те, що та­ке
«важкі дні» на роботі, про те, як у ці дні на до­рос­лих діє не­по­слух
дітей. Це бу­де ва­шим ви­ба­чен­ням і за­од­но — ма­лень­ким життєвим
уро­ком.

Ад­же зіткнутися з роз­дра­ту­ван­ням до­рос­лих ди­ти­на мо­же не тільки вдо­ма.


Оставить комментарий