Виховання дитини. Велика вікова різниця між дітьми.

Читать статью на русском языке

Ба­га­то психологів схо­дять­ся на думці, що гар­на різниця у віці між дітьми — 7 років.

Стар­ший
лег­ше звикає до по­яви ма­лю­ка, а у батьків є достатній досвід у
вихованні. Але все має дві сто­ро­ни. А зна­чить, і тут не обійдеться
без сюрпризів…

При різниці у віці між дітьми 7-8 років ба­га­то
склад­нос­тей не відразу впа­да­ють в очі. По-пер­ше, то­му, що
стар­ший ма­люк вже до­сить до­рос­лий. Він не бу­де тупотіти но­га­ми,
як по­ба­чить, що но­во­на­род­же­но­му бра­ту або сестрі ви приділяєте
більше ува­ги, не бу­де кри­ча­ти: «Несіть ту­ди, звідки при­нес­ли!»
Він добре сте­жить за своїми емоціями і мо­же взагалі не го­во­ри­ти
нічого та­ко­го, що при­вер­не ва­шу ува­гу. І всім здається, що
про­блем немає.

По-дру­ге, в загальносімейних відносинах теж
на­став період «дорослості». Ви вже настільки звик­ли один до од­но­го,
що знаєте всі особливості ха­рак­те­ру і звич­ки до дрібниць. Ко­жен
вміє згла­ди­ти гострі ку­ти, уник­ну­ти відкритих сва­рок і конф- ліктів.
І… ви зно­ву думаєте, що все добре. А насправді? Ні, не ля­кай­те­ся.
Все і насправді мо­же бу­ти добре, хо­ча приховані про­бле­ми бу­ва­ють
на­ба­га­то небезпечніше тих, які очевидні. Тре­ба тільки більш уваж­но
ста­ви­ти­ся до сімейної ситуації і на­ма­га­ти­ся запобігти те, що
мо­же погіршити її.

Без сумнівів

Мож­ли­во, ідеальна
різниця у віці вже не здається вам ідеальною. Це так. Але нічого
ідеального в то­му, що стосується людсь­ких відносин, немає взагалі. Все
має свої плю­си і мінуси. І яку б різницю ви не об­ра­ли — рік, два,
сім або двад­цять, ви зав­ж­ди зіштовхнетеся і з труд­но­ща­ми, і
зав­ж­ди відчуєте пе­ре­ва­ги. Так що, як­що дум­ка про дру­гу ди­ти­ну
вже з’яви­ла­ся, не­хай вас ніщо не зупиняє.

Перерозподіл почуттів

Хто
«вибирає» для своїх дітей та­ку різницю у віці? Здебільшого бать­ки,
для яких на­род­жен­ня першої ди­ти­ни бу­ло не цілком усвідомленим. Ні,
во­ни бу­ли їй ра­ди і зай­ма­ли­ся ви­хо­ван­ням відповідально, але
прос­то… за­над­то ра­но во­на на­ро­ди­ла­ся, не дав­ши бать­кам
можливості на­со­ло­ди­ти­ся сво­бо­дою і суспільством ви­нят­ко­во один
для од­но­го.

І то­му як би ви йо­го не лю­би­ли, але з
варіантів: про­вес­ти вихідний з ди­ти­ною або відправити її до бабусі —
частіше ви­би­ра­ли дру­гий. А ось за­раз бать­ки ста­ли готові до
по­яви ди­ти­ни по-сьо­го­ден­ню. Захотілося три­ма­ти ма­лень­ко­го
чоловічка на ру­ках, ко­ли­ха­ти йо­го і во­зи­ти в колясці. Захотілося
їм зай­ма­ти­ся. Тільки він уже виріс…

Так в чо­му ж
про­бле­ма? Тільки в то­му, що до другої дитині по­чут­тя зовсім інші. І
мож­на скільки зав­год­но го­во­ри­ти про те, що «ми вас лю­би­мо, але
по своєму», різниця емоцій все-од­но уловлюється. Особ­ли­во як­що
бать­ки самі підкреслюють те, наскільки іншим їм здається ви­хо­ван­ня
за­раз.

«Я мо­жу го­ди­на­ми гу­ля­ти з ди­ти­ною, а раніше
цьо­го не розуміла», «Бу­ду го­ду­ва­ти грудь­ми, скільки вий­де, з
пер­шим не мог­ла собі цьо­го до­зво­ли­ти», «Ні, ба­бу­сям ми не ду­же
довіряємо, цю ди­ти­ну самі ви­рос­ти­мо»? всі ці фра­зи не зву­чать
об­раз­ли­во. Во­ни прос­то по­ка­зу­ють стар­шо­му, яка во­на буває —
лю­бов батьків до своєї ди­ти­ни. А йо­му, ма­буть, прос­то не
по­щас­ти­ло…

По­ста­рай­те­ся уник­ну­ти та­ких роз­ме­жу­вань
у відносинах — ад­же з ча­сом це мо­же при­звес­ти до пов­но­го
відчуження. І на до­рос­ло­му житті ди­ти­ни стар­шо­го по­зна­чить­ся
ду­же не­га­тив­но — діти, які не от­ри­ма­ли маминої лас­ки в пов­но­му
обсязі, ста­ють ду­же ви­мог­ли­ви­ми і егоїстичними до­рос­ли­ми.

Який рев­ни­вий!

Во­на
є зав­ж­ди — за будь-якої різниці у віці та при будь-якій сімейній
ситуації. І не тільки у стар­шо­го — мо­лод­ша ди­ти­на теж бу­де
вип­ро­бо­ву­ва­ти ревнощі, ко­ли зрозуміє, що між бать­ка­ми та
стар­шим є щось, до чо­го во­на са­ма не ма­ла в сто­сун­ках. Ревнощів
не вар­то бо­я­ти­ся, їх не потрібно на­ма­га­ти­ся ви­ко­ре­ни­ти,
ад­же, крім то­го, що во­ни природні, во­ни ще й корисні: сти­му­лю­ють
зрос­тан­ня, роз­вит­ку, праг­нен­ня ста­ти кра­ще.

Але
про­бле­ма се­ми-восьмирічного ма­лю­ка в то­му, що при­хо­ву­ва­ти свої
по­чут­тя він вже на­вчив­ся, а от пра­цю­ва­ти з ни­ми
по-справ­жньо­му — ще ні. Йо­го ревнощі більше схожі на затаєну
об­ра­зу. Він розуміє, що го­во­ри­ти про це не мож­на – і так со­ром­но
зізнатися у своїх зло­чин­них по­чут­тях, але і впо­ра­ти­ся з ни­ми
теж не в змозі. Він частіше починає пла­ка­ти — тільки че­рез інші,
видимі і зрозумілі при­чи­ни.

На­прик­лад, вда­рив­шись
не­нав­мис­но про край сто­ла. Бать­ки у здивуванні: хіба це та­кий
силь­ний біль, щоб так пла­ка­ти? Ні, зви­чай­но, ні. Прос­то емоції
по­тре­бу­ють ви­хо­ду і «че­ка­ють» підхо- дящого мо­мен­ту.

Ще
ди­ти­на мо­же ла­я­ти­ся і про­яв­ля­ти не­вдо­во­лен­ня — але теж
че­рез інше. Або — жар­ту­ва­ти…»Як же ми Мішу, та­ко­го
ма­лень­ко­го, по­ве­зе­мо на літаку?» — переживає ма­ма. «Да­вай­те
заздалегідь прив­ча­ти. Мож­на за­мо­та­ти йо­го в ков­д­ру і
роз­ма­ху­ва­ти ним на вулиці. Або на бал­кон вивісити», —
за­про­по­ну­вав семирічний Олег.