Виховання дітей. Навіщо нам потрібні стереотипи?

Читать статью на русском языке

Ми сміємося над анек­до­та­ми про чукчів і блон­ди­нок, сумніваємося в
праві сек­су­аль­них мен­шин влаш­то­ву­ва­ти на на­ших ву­ли­цях
гей-па­рад або шукаємо співробітників «до 40». Так спрацьо­ву­ють наші
сте­рео­ти­пи. Як во­ни ви­ни­ка­ють, в чо­му їх зміст і чо­му кра­ще
віддавати собі в них звіт?

Са­ме сло­во «сте­рео­тип» при­ду­мав у
1920-х ро­ках аме­ри­кансь­кий журналіст Уол­тер Лип­п­ман (Walter
Lippmann). Точніше — за­по­зи­чив у поліграфістів, які по­зна­ча­ють їм
го­то­ву дру­ко­ва­ну фор­му, що дозволяє відтворювати текст безліч
разів.

Лип­п­ман вва­жав, що сте­рео­ти­пи володіють чо­тир­ма
го­лов­ни­ми влас­ти­вос­тя­ми: во­ни спро­щу­ють реальність, во­ни
помилкові, во­ни за­сво­ю­ють­ся ззовні, а не ви­роб­ля­ють­ся са­мою
лю­ди­ною, во­ни ду­же живучі. З тих пір уяв­лен­ня психологів про
сте­рео­ти­пи змінилися, як і спо­со­би їх оцінки.

Сте­рео­ти­пи є
у всіх, і тре­ба прий­ня­ти це як дань. Більше то­го, спо­чат­ку
сте­рео­ти­пи до­зво­ля­ли лю­дям еко­но­ми­ти розумові зу­сил­ля, а їх
відсутність мог­ла б пред­став­ля­ти се­рй­оз­ну не­без­пе­ку. Історично
поділ на своїх і чу­жих (за належністю до од­но­го племені, коль­о­ру
шкіри, мо­ви або релігії) був аб­со­лют­но необхідним.

Сте­рео­ти­пи
до­зво­ля­ли ав­то­ма­тич­но сприй­ма­ти не-своїх як дже­ре­ло
за­гро­зи — і про­тя­гом ба­гать­ох століть так во­но найчастіше і
бу­ло. То­му тур­бу­ва­ти­ся, що у нас є сте­рео­ти­пи, аб­со­лют­но
без­глуз­до.

На дум­ку психологів, сте­рео­ти­пи, подібно
ро­бо­там, здійснюють найпримітивніше сор­ту­ван­ня інфор- мації, яка
без­пе­рер­в­но над­хо­дить в наш мо­зок: круглі деталі вліво, квадратні
впра­во. Світлошкірих до своїх, темношкірих до чу­жих — або на­впа­ки.

Сте­рео­ти­пам
прос­то не по­щас­ти­ло. Лип­п­ман спо­чат­ку го­во­рив про суспільну
свідомість, зок­ре­ма про сте­рео­тип­не сприй­нят­тя людь­ми інших
національностей. То­му сло­во відразу на­бу­ло не­га­тив­но­го
за­бар­в­лен­ня. Але сте­рео­ти­пи — це ще й на­ша здатність
ка­те­го­ри­зу­ва­ти світ.

На­прик­лад, ми вхо­ди­мо в кімнату і
ба­чи­мо стілець. Ми відразу розуміємо, що це — стілець, а на стільцях
си­дять. Нам не до­во­дить­ся ла­ма­ти го­ло­ву, що це за річ і для
чо­го во­на потрібна. Але як­що у ви­пад­ку зі стільцем наші «ро­бо­ти»
діють безвідмовно, то про­гра­ма поділу світу на своїх і чу­жих, схо­же,
силь­но застаріла.

Ад­же сьогодні від національних стереотипів
немає ніякої користі. Чи все-та­ки є? На це пи­тан­ня важ­ко відповісти
од­но­знач­но.

В Ізраїлі, на­прик­лад, є де­я­ка кількість
релігійних фанатиків, здат­них роз­би­ти ма­ши­ну сусіда за те, що той
завів її в су­бо­ту. 90% жителів країни став­лять­ся до них з
антипатією. Але всі розуміють, що са­ме зав­дя­ки їм існує дер­жа­ва
Ізраїль.

Зав­дя­ки цим фа­на­ти­кам, тоб­то са­мим
пе­ре­ко­на­ним і не­при­ми­рен­ним носіям національних і релігійних
стереотипів. Це вірно для будь-якої спільності лю­дей: ко­ли зни­ка­ють
носії ра­ди­каль­них пе­ре­ко­нань, спільність не­ми­ну­че розчиняється.
Але мож­ли­во, що до се­ре­ди­ни на­шо­го століття ба­га­то звич­них
нам спільностей прос­то зник­нуть — тоді самі со­бою відімруть і
пов’язані з ни­ми сте­рео­ти­пи.

Сте­рео­ти­пи не є чи­мось незмінним

Схо­же,
що наші упе­ред­жен­ня діють як самоздій- снюване про­роц­т­во: на основі
то­го, що підказують ри­си об­лич­чя, ми створюємо для лю­дей
сприятливі або, на­впа­ки, несприятливі умо­ви.

У який мо­мент
сте­рео­ти­пи пе­ре­ста­ють прос­то сор­ту­ва­ти інформацію і
підштовхують нас до неспра- веливості? І чо­му це відбувається?

Сте­рео­ти­пи
у нас однакові, але во­ни — ли­ше пер­ша лан­ка в лан­цюж­ку
«сте­рео­ти­пи-упе­ред­жен­ня-за­бо­бо­ни. У міру пе­ре­хо­ду до кожної
наступної лан­ки наростає не­га­тив­ний емоційний за­ряд.

У
сте­рео­ти­пах він порівняно не­ве­ли­кий, хо­ча будь-які
ге­те­рос­те­рео­ти­пи, які ви­зна­ча­ють став­лен­ня до «чу­жих», як
пра­ви­ло, негативні. У за­бо­бо­нах емоційний за­ряд мак­си­маль­ний,
він вимагає ви­хо­ду — час­то в об­раз­ли­во­му, аг­ре­сив­но­му
поводженні. На­рос­тан­ня емоційного за­ря­ду за­ле­жить від особистої
історії кож­но­го з нас, на­шо­го тем­пе­ра­мен­ту, се­ре­до­ви­ща, в
яко­му ми сфор­му­ва­ли­ся».

Привід для байдужості

Ве­ли­ка
спо­ку­са вва­жа­ти сте­рео­ти­пи врод­же­ни­ми. Як інакше по­яс­ни­ти,
на­прик­лад, на­ше на­сто­ро­же­не став­лен­ня до представників
національностей, яких ми ніколи не зустрічали? І все ж це не так.

На­пев­но,
мож­на го­во­ри­ти про якусь ге­не­тич­ну ос­но­ву поділу світу на
своїх і чу­жих. Це фун­да­мент, який і дозволяє потім так лег­ко і
швид­ко звес­ти будівлю сте­рео­ти­пу. Але самі сте­рео­ти­пи
ви­ни­ка­ють з тієї інформації, яка потрапляє до нас від батьків,
друзів, з те­ле­пе­ре­дач.

Сте­рео­ти­пи призначені ще й для
то­го, по­яс­ню­ють пси­хо­ло­ги, щоб оберігати нас від інших — від їх
пе­ре­жи­вань, бо­лю, роз­па­чу.

Во­ни до­зво­ля­ють не
за­мис­лю­ва­ти­ся, не спів- чувати, не ба­чи­ти. Во­ни діють подібно
шо­рам, які зву­жу­ють по­ле зо­ру. У пев­но­му сенсі жи­ти зі
сте­рео­ти­па­ми спокійніше, але во­ни об­ме­жу­ють на­ше сприй­нят­тя
світу.

Ви розумієте, що світ не та­кий, як ви ду­ма­ли, ко­ли
дізнаєтеся, що кра­щий ре­пер — білий, кра­щий гра­вець у гольф —
чорношкірий, най­ви­щий баскет- боліст — китаєць, а німці не хо­чуть
вою­ва­ти в Іраку.