Виховання дітей. Багато хто починає фразу з «вибачте»… За що?

Читать статью на русском языке

Ввічливість —
невід’ємна час­ти­на добрози- чливості і як яви­ще присутнє в усіх
мо­вах. Але ба­га­то ввічливих фраз по­чи­на­ють­ся з «ви­бач­те»… За
що ми вибачаємося?

Під ввічливістю у мов­но­му сенсі розуміють не
ети­кет (на кшталт пра­вил поведінки за сто­лом), а численні прий­о­ми,
до яких вда­ють­ся го­во­ря­чи, щоб не за­че­пи­ти співрозмовника.

Лю­ди
— над­з­ви­чай­но чуйні істоти, і то­му що хто го­во­рить до­во­дить­ся
чи­ма­ло по­ста­ра­ти­ся, щоб не по­ра­ни­ти іншого. Співрозмовники
діють уз­год­же­но, ко­жен намагається не тільки сам збе­рег­ти
об­лич­чя, а й збе­рег­ти об­лич­чя парт­не­ра.

Це не­лег­ко,
оскільки більшість мов­них дій не­суть у собі якусь час­точ­ку
за­гро­зи. Уже сам факт по­чат­ку роз­мо­ви означає, що ми претендуємо
на час і ува­гу іншого. На­ка­зо­вий спосіб загрожує йо­го ста­ту­су,
не­мов мо­вець вважає се­бе вправі на­ка­зу­ва­ти.

А про­хан­ня
ста­вить йо­го у незруч­не ста­но­ви­ще, оскільки йо­му, мож­ли­во,
до­ве­деть­ся відмовити і тим са­мим усла­ви­ти­ся егоїстом. Навіть
ко­ли ми прос­то повідомляємо ко­мусь про що-не­будь, це вже припускає,
що раніше наш співрозмовник був в невіданні.

Але ж бу­ва­ють ще
критичні за­ува­жен­ня, хвастощі, ко­ли обри­ва­ють на півслові,
повідомляють погані но­ви­ни і зачіпають спірні те­ми… Так що не
див­но, що, звер­та­ю­чись до не­знай­ом­ця, ми на­сам­пе­ред про­си­мо в
ньо­го про­ба­чен­ня: «Ви­бач­те».

Ми змушені звер­та­ти­ся один до од­но­го, інакше зу­пи­нить­ся жит­тя.

Нам
до­во­дить­ся повідомляти про­хан­ня, но­ви­ни та скар­ги. І ми
пом’якшуємо їх за до­по­мо­гою приємних слів, щоб ком­пен­су­ва­ти
можливі збит­ки.

Мо­ва пе­ред­ба­чи­ла для цьо­го дві стратегії —
співчуття і по­ва­гу. Сенс мовної ввічливості як співчуття — симуляція
близькості до співроз- мовника: ми ро­би­мо виг­ляд, що хо­че­мо для
ньо­го то­го ж, чо­го він хо­че сам для се­бе.

Характерні при­кла­ди
такої ввічливості — за­кли­кан­ня удачі («хо­ро­шо­го дня!»), банальні
компліменти («сим­па­тич­на коф­тин­ка!»), здо­ров’я, але непотрібні
по­ра­ди («бе­ре­жи се­бе!») та об­го­во­рен­ня по­го­ди, в цьо­му
пункті зго­да не­ми­ну­ча…

На­ступ­ний крок після формальної
доброзичливості — фор­маль­на солідарність. Ми використовуємо порожні
пестливі звер­нен­ня («дру­жок», «до­ро­гень­ка»), вживаємо сленг сво­го
ко­ла, включаємо іншого в свої пла­ни («візьмемо ще по пи­ву»). Або
поєднуємо кілька прийомів: ухиляємося від відповідальності («як би»),
провокуємо на зго­ду («розумієш?») і втримуємо ува­гу пи­таль­ни­ми
інтонаціями.

Щирість ввічливості за­ле­жить від на­ших почуттів і
намірів — це про те, які психологічні механізми спілкування вбудовані в
на­шу мо­ву, що стоїть за фор­му­ла­ми.

Ще більш за­хоп­лю­ю­ча
ввічливість як ви­раз по­ва­ги. Це особ­ли­во ак­ту­аль­но, ко­ли ми
про­си­мо або вимагаємо — і тим са­мим загрожуємо автономії іншого,
заздалегідь при­пус­ка­ю­чи йо­го зго­ду.

То­му про­хан­ня час­то
суп­ро­вод­жу­ють­ся різними фор­ма­ми підлабузництва. Ми не про­си­мо,
а запитуємо («не по­зи­чиш ти мені ма­ши­ну?»), применшуємо доставлені
іншому незручності («я бук­валь­но на хви­лин­ку»), визнаємо, що те­пер у
ньо­го в бор­гу («бу­ду вам ду­же зо­бов’яза­ний»).

«Гра­дус»
ввічливості за­ле­жить від то­го, наскільки ве­ли­ка за­гро­за втра­ти
об­лич­чя. А рівень за­гро­зи за­ле­жить від серйозності «вторг­нен­ня»,
від сту­пе­ня близькості співрозмовників і від різниці в їх влад­но­му
ресурсі. І від куль­тур­них особ­ли­вос­тей, зви­чай­но.

Як в
анекдоті: араб із Саудівської Аравії, росіянин з СРСР, північнокореєць і
аме­ри­ка­нець з Нью-Йор­ка йдуть ву­ли­цею. До них підбігає
ре­пор­тер: «Ви­бач­те, мо­жу я дізнатися ва­шу дум­ку про перебої з
м’ясом?» Араб: «Перебої? Що та­ке перебої?» Росіянин: «М’ясо? Що та­ке
м’ясо?» Кореєць: «Дум­ка? Що та­ке дум­ка?» Аме­ри­ка­нець: «Ви­бач­те?
Що та­ке ви­бач­те?».