Виховання дитини. Еволюція поганої поведінки.

Читать статью на русском языке

Як­що ваші діти періодично пус­ту­ють, хуліга- нять і беш­ке­ту­ють,
нічого страш­но­го — це їх природні за­нят­тя, визнані дітьми всьо­го
світу і в усі ча­си.

Але те, як са­ме во­ни це роб­лять, ду­же
важ­ли­во. Ад­же будь-яка поведінка є по­каз­ни­ком роз­вит­ку — навіть
ду­же по­га­на. Зна­чить, в кож­но­му віці у ди­ти­ни повинні
з’яв­ля­ти­ся нові погані вчин­ки. А у до­рос­лих — нові ме­то­ди
ро­бо­ти з ни­ми.

Уявіть — шестирічний Міша встає що­ран­ку рівно
о сьомій. Він без на­га­ду­вань і примх вмивається, одягається і їсть
ка­шу з п’яти ду­же ко­рис­них злаків. Він зав­ж­ди пам’ятає, що «справі
— час, потісі — го­ди­на», і навіть не по­про­сить вклю­чи­ти
мультфільми, по­ки не бу­дуть зроблені всі зав­дан­ня з підготовки до
шко­ли.

В гос­тях ця ди­во-ди­ти­на ніколи не бу­де тяг­ну­ти
ма­му за ру­ку з про­хан­ням йти звідси швид­ше, а, на­впа­ки,
вклю­чить­ся в за­галь­ну бесіду, відповість на всі за­пи­тан­ня
до­рос­лих і ви­раз­но розповість не­дав­но вивчені вірші.

Йо­му
не мож­на ска­за­ти «Ось не слу­хав­ся — і захворів», то­му що жо­ден
сніжок не бу­де зліплений їм без особ­ли­во­го до­зво­лу, не
об­сте­же­но дно жодної калюжі. Дорослі — від батьків до ви­пад­ко­вих
пе­ре­хо­жих — від такої поведінки в захваті, а Мішу на­зи­ва­ють
пре­крас­ним, слух­ня­ним і дисциплінованим.

Не­дов­го
за­ли­ши­лось їм радіти — че­рез па­ру років та­кий по­слух бу­де
вик­ли­ка­ти зди­ву­ван­ня і гнів. То­му що звич­ка постійно
ке­ру­ва­ти­ся по­ра­да­ми ніяк не мо­же ужи­ва­ти­ся з та­кою
важ­ли­вою якістю, як самостійність. Ди­ти­на і далі бу­де пи­та­ти
до­зво­лу та по­рад з найрізноманітніших пи­тань.

«Ти ж уже
до­рос­лий! Ко­ли ж на­вчиш­ся ду­ма­ти сам?»- ви­гук­нуть од­но­го
ра­зу бать­ки. Але про­бле­ма-то са­ме в то­му, що самостійність не
мо­же з’яви­ти­ся в один день — ко­ли всі вирішили, що за­раз їй
з’яви­ти­ся са­ме час.

Во­на по­вин­на роз­ви­ва­ти­ся з
ранньо­го ди­тинст­ва — че­рез упертість, по­ру­шен­ня за­бо­рон,
по­ка­ран­ня і, нарешті, розуміння то­го, ко­ли ж все-та­ки вар­то
по­слу­ха­ти, а ко­ли потрібно на­по­ляг­ти на своєму.

Так що по­га­на поведінка — по­нят­тя відносне.

Во­но
мо­же бу­ти по­га­ним для нас, до­рос­лих, то­му що доставляє
занепокоєння, забирає час і прос­то дратує. А для роз­вит­ку ди­ти­ни
во­но прос­то необхідно.

Так що пер­ше, що вар­то зро­би­ти
бать­кам при появі но­вих «жах­ли­вих» витівок, — порадіти, що все йде
як тре­ба. Потім — по­ду­ма­ти, що це означає і що ди­ти­на та­ким
чи­ном демонструє.

І потім уже — діяти. Діяти та­ким чи­ном, щоб
до­по­мог­ти зро­би­ти це чу­до­ве пе­ретво­рен­ня — поганої поведінки в
хо­ро­шу якість.

Не поспішайте дорікати дитині в поганій
поведінці — про­буй­те знай­ти при­чи­ну. Чим уважніше ми ста­ви­мо­ся
до дітей у по­всяк­ден­но­му житті, тим кра­ще во­ни се­бе ве­дуть.

1 рік. Безпідставний скан­дал

Ні,
для ви­ра­зу «по­га­но се­бе ве­де» у до­рос­лих бу­ва­ють при­во­ди і
раніше — прак­тич­но з пер­ших днів жит­тя ди­ти­ни. Го­ту­ю­чись до
на­род­жен­ня ма­лю­ка, ми представляємо все зовсім інакше.

Тільки
потім виявляється, що реальні діти на­ба­га­то мен­ше сплять,
на­ба­га­то більше пла­чуть (у порівнянні зі своїми книж­ко­ви­ми та
рек­лам­ни­ми по­бра­ти­ма­ми) і готові за­бра­ти взагалі весь наш час і
си­ли. Але ми їм прощаємо і намагаємося не зли­ти­ся — маленькі ад­же,
милі такі.

Ось подорослішають до ро­ку, хо­ди­ти по­чнуть, і
бу­де на­ба­га­то простіше і веселіше… Веселіше і прав­да стає — в
то­му сенсі, що те­пер взагалі не знаєш, чо­го че­ка­ти. Бук­валь­но в
лічені се­кун­ди у ди­ти­ни змінюється настрій, і від посмішки і
ми­ло­го бель­ко­тан­ня во­на пе­ре­хо­дить до та­ко­го вис­ку, що
не­мож­ли­во зна­хо­ди­ти­ся по­руч.

Сль­о­зи те­чуть
струм­ка­ми, але і це ще не все. Ди­ти­на падає на підлогу і починає
би­ти­ся но­га­ми, ру­ка­ми і навіть го­ло­вою. Особ­ли­во вразливі
бать­ки, буває, навіть лікаря вик­ли­ка­ють — ду­же вже схо­же на
нер­во­вий на­пад. Насправді — нічого страш­но­го.

Це прос­то
пер­ша кри­за, яка обу­мов­ле­на роз­вит­ком пам’яті, ува­ги та емоцій.
Ко­ли шестимісячний ма­люк тяг­нув руч­ки до за­бо­ро­не­но­го
пред­ме­ту, ви йо­го прос­то відволікали — підносили до вікна і
ка­за­ли, що там ду­же гар­на пташ­ка.

За­раз та­кий но­мер не про­хо­дить — будь-яке ба­жан­ня затримується в пам’яті дов­ше, а емоції ста­ють більш стійкими.

Цим і пояснюється ви­бух обу­рен­ня — ад­же інших способів по­яс­ни­ти до­рос­лим свої наміри він ще не знає.

Що
ро­би­ти? Прос­то по­че­ка­ти — і взагалі, і при кож­но­му
кон­крет­но­му скандалі. Будь-які по­яс­нен­ня, пе­ре­ко­нан­ня і тим
більше по­ка­ран­ня в цьо­му віці марні. Ведіть се­бе спокійно і, як­що є
можливість, вийдіть з кімнати (це до­по­мо­же і вам са­мим тро­хи
заспокоїтися).

За­ли­шив­шись на самоті, ди­ти­на не зав­дасть
собі жод­них уш­код­жень. Більше то­го, во­на взагалі пе­ре­ста­не
вес­ти се­бе так не­са­мо­ви­то. Який сенс, як­що ніхто не ба­чить?
Зайдіть тро­хи пізніше, ко­ли во­на, поз­був­шись від на­ко­пи­че­но­го
гніву, са­ма уже знай­де спосіб пе­ре­мкну­ти­ся. І, взяв­ши на руч­ки,
посміхніться — на­че нічого й не бу­ло.

2 ро­ки. Злісне ку­сан­ня…

А
ще — дря­пан­ня, плю­ван­ня, ко­пан­ня і по­си­пан­ня піском. Навіть
як­що ди­ти­на на­лаш­то­ва­на не так аг­ре­сив­но і дозволяє собі якесь
од­не з цих дій, бать­кам лег­ше не стає.

Ад­же ворожість в
цьо­му віці спря­мо­ва­на здебільшого на однолітків, і, зна­чить,
свідками цих соціально не­без­печ­них діянь бу­дуть всі бать­ки і бабусі
на ди­тя­чо­му май­дан­чи­ку.

І всі во­ни бу­дуть
об­го­во­рю­ва­ти, від ко­го мож­на та­ко­му хуліганству на­вчи­ти­ся і
як мож­на це при­пи­ни­ти. І ди­ви­ти­ся при цьо­му бу­дуть на вас,
зовсім не до­бри­ми очи­ма.

Що ро­би­ти? Ну, на­вчи­ти­ся
ди­ти­на до двох років мог­ла і са­ма — пе­ре­ко­нав­шись, що іноді
активні дії да­ють на­ба­га­то більше пе­ре­ваг. Про­сиш, про­сиш
ма­шин­ку у сусіда по пісочниці, а він не дає. Вку­сиш — відразу всі
діти ма­шин­ки зда­ли.

А от у то­му, що потрібно при­пи­ни­ти,
оточуючі ма­ють рацію. Са­ме за­раз ди­ти­на по­вин­на засвоїти, що
злість не мо­же бу­ти ви­прав­дан­ням заподіяння шко­ди іншим, і
на­вчи­ти­ся відчувати межі до­зво­ле­но­го. Якийсь час вам
до­ве­деть­ся сте­жи­ти за кож­ним ру­хом ди­ти­ни і запобігати її
за­ма­ху бук­валь­но на підході. Беріть за ру­ку, вже при­го­тов­ле­ну
до кид­ка, і, див­ля­чись в очі, спокійно і впев­не­но скажіть: «Ні, так
ро­би­ти не мож­на». Потім ви ска­же­те ще … і ще …

Що
ро­би­ти? Як­що цих заходів бу­де не­до­статньо, то мож­на всту­пи­ти
жорсткіше — відвести ди­ти­ну гра­ти на самоті, по­яс­нив­ши при цьо­му
при­чи­ни ва­шо­го усамітнення. Нічого більш су­во­ро­го — фізичного
по­ка­ран­ня або відповідного ку­сан­ня (як не див­но, але бать­ки
час­то так роб­лять — «щоб знав, як це бо­ля­че») — ро­би­ти не мож­на.