Лю­бов — це да­ле­ко не все, що ми мо­же­мо да­ти своїм дітям.

Більш
то­го, з цим по­чут­тям потрібно бу­ти гра­нич­но обе­реж­ни­ми: ним
мож­на за­да­ви­ти, по­не­во­ли­ти, об­ра­зи­ти і навіть уби­ти. Зло­чин
на ґрунті ша­ле­но­го ко­хан­ня — єдине, що заслуговує індульгенції
суд- дів.

«Я так йо­го лю­би­ла, що не змог­ла пе­ре­жи­ти, ко­ли
він став віддалятися». Але лю­би­ти не означає володіти або
при­ду­ши­ти. Це означає бу­ти го­то­вим об­хо­ди­ти­ся без ди­ти­ни,
од­но­го ра­зу відпустити її — і з біблійних ще часів відомо, як це
не­прос­то.

Лю­би­ти дітей для то­го, щоб во­ни на­ле­жа­ли ли­ше
нам, не до­пус­ка­ю­чи дум­ки, що хтось інший крім нас мо­же зро­би­ти
їх щас­ли­ви­ми, — нічим до­брим не зкінчиться.

Як­що у
батьківських по­чут­тях немає безкорисли- вості, во­ни не до­зво­лять
дитині рос­ти з по­чут­тям власної гідності і са­мо­по­ва­ги.

У сло­вах «Я так те­бе люб­лю» не по­вин­но бу­ти іншого сен­су: «Ти мені всім зо­бов’яза­ний».

Дітям,
в процесі дорослішання потрібні інші сло­ва: «Я так те­бе люб­лю, що
мо­жу відпустити те­бе, я люб­лю те­бе за­ра­ди те­бе са­мо­го».

Так
бу­де­мо ж остерігатися по­чут­тя, яке при­но­сить на­со­ло­ду ли­ше
нам са­мим і перетворює на­ших ді- тей в ідолів — не­хай і для поклоніння.

Оставить комментарий

Adblock detector