Читать статью на русском языке

Ми їх ду­же лю­би­мо і ду­же турбуємося за їхнє майбутнє. Ми витрачаємо
ба­га­то зу­силь і коштів, щоб да­ти їм всі шан­си в не­прос­то­му
до­рос­ло­му світі.

Але чи не за­над­то важ­ко наші очікування і
стра­хи тис­нуть на їх плечі? Як їм до­по­мог­ти, не пе­ретво­рю­ю­чи
дітей на заручників на­ших три­вог?

Вчителі, шкільні
пси­хо­ло­ги, сімейні пси­хо­те­ра­пев­ти кон­ста­ту­ють: наші діти все
раніше і все сильніше відчувають стрес, пов’яза­ний зі шкільними
успі- хами. Не прос­то вчи­ти­ся, але і відвідувати фа­куль­та­ти­ви,
кож­не зав­дан­ня ви­ко­ну­ва­ти на «від- мінно» — наші діти жи­вуть у
постійному напруженні.

Побічно це підтверджує і ве­ли­чез­ний по­пит на додаткові за­нят­тя (приватні уро­ки) з різних пред- метів.

З
од­но­го бо­ку — ви­мо­ги батьків, з іншого — шкільна сис­те­ма оцінок,
яка тис­не на са­мо­любст­во і спо- нукає ди­ти­ну всту­па­ти у
вис­наж­ли­ве су­пер­ниц­т­во. Ба­гать­ох батьків за­во­ро­жу­ють
формальні по­каз­ни­ки успіху, і во­ни по­чи­на­ють вболівати за свою
ди­ти­ну, не­мов та бе­ре участь у забігу. І тоді страх невдачі,
на­пру­га не за­ли­ша­ють ди­ти­ну і вдо­ма.

Вагомі стра­хи

Без­це­ре­мон­но
втру­ча­ю­чись в осо­бис­тий простір ди­ти­ни, жорст­ко кон­тро­лю­ю­чи
ко­жен йо­го крок, при­му­шу­ю­чи, по­гро­жу­ю­чи, підкупаючи або
ка­ра­ю­чи йо­го — сло­вом, як уміють, бать­ки тис­нуть на своїх дітей.

Більшість
впевнені: як­що вка­зу­ва­ти дитині на її недоліки і не­до­роб­ки, то
во­на бу­де праг­ну­ти їх ви­пра­ви­ти. Але ви­хо­дить по-іншому: діти
все більше сумніваються в своїх си­лах, відчувають се­бе вин­ни­ми і
ду­же швид­ко пе­ре­ста­ють собі до- віряти.

Але чо­му ми час­то ве­де­мо се­бе са­ме так?

Жорст­ка
поведінка відображає на­сам­пе­ред власні стра­хи і три­во­ги батьків,
бо­язнь, що у них не вис­та­чить ча­су, сил і здібностей для
ви­хо­ван­ня. Дорослі не впевнені в то­му, що бу­де зав­тра (з їх
ро­бо­тою, ро­ди­ною та країною), і то­му сьогодні тур­бу­ють­ся про
за­пас. І пе­ре­ста­ють бу­ти со­юз­ни­ком ди­ти­ни, а ста­ють ти­ми,
ко­го потрібно за­спо­ко­ю­ва­ти або ко­му потрібно до­год­жа­ти.

На
та­ку ситуацію діти ре­а­гу­ють по-різному, за­леж­но від ха­рак­те­ру і
ти­пу нервової сис­те­ми. «Деякі про­тес­ту­ють, ста­ють
аг­ре­сив­ни­ми. Мо­жуть зовсім за­ки­ну­ти на­вчан­ня: навіщо
ста­ра­ти­ся, як­що ни­ми все од­но зав­ж­ди незадоволені? Інші,
на­впа­ки, на­ма­га­ють­ся що­си­ли. Але швид­ко вис­на­жу­ють­ся,
ста­ють об­раз­ли­ви­ми або прим­х­ли­ви­ми, іноді по­чи­на­ють ба­га­то
хворіти.

Як цьо­го уник­ну­ти, за­ли­ша­ти­ся твер­дим і
послі- довним, не руй­ну­ю­чи особистість ди­ти­ни? На­сам­пе­ред потрібно
відрізняти поведінку давлячої від вимогливої. А для цьо­го бать­кам
тре­ба зрозуміти, що во­ни відчувають, ко­ли спілкуються з ди­ти­ною.

Роз­дра­ту­ван­ня,
гнів, до­са­да або об­ра­за вик­ли­ка­ють миттєву (за­хис­ну) реакцію —
тоб­то ми тис­не­мо на ди­ти­ну, до­ма­га­ю­чись від неї
без­за­пе­реч­но­го ви­ко­нан­ня на­ших пра­вил і за­бо­рон.

Вимогливість
же виникає з чітким розумінням пріоритетів. І тоді го­лов­ним для нас
ста­ють не оцінки, а допитливість і активність ди­ти­ни.

Бу­ти
ви­мог­ли­вим — зна­чить постійно за­охо­чу­ва­ти її в русі впе­ред,
вра­хо­ву­ю­чи як сильні, так і слабкі сто­ро­ни ха­рак­те­ру.
Спостерігати за роз­вит­ком, підтримувати і за­хи­ща­ти, ко­ли ди­ти­на
цьо­го пот- ребує, і радіти ра­зом з нею, ко­ли во­на здобуває нові
знан­ня і на­вич­ки.

Оставить комментарий

Adblock detector