Дитячі захворювання. Що таке перинатальна енцефалопатія?

Читать статью на русском языке

Склад­не сло­вос­по­лу­чен­ня пе­ри­на­таль­на енцефалопатія
зустрічається в лексиконі ди­тя­чих лікарів, а от­же, і батьків див­но
час­то.

Принаймні, у по­ло­ви­ни читачів, за­гля­нув­ши в
ам­бу­ла­тор­ну карт­ку своєї ди­ти­ни, є реальні шан­си знай­ти там
зна­ме­ни­ту абревіатуру ПЕП — що, влас­не, і розшифровується як
пе­ри­на­таль­на енце- фалопатія.

Пе­ре­клад українською мо­вою цьо­го ме­дич­но­го терміну не ду­же прос­тий. Але ми спробуємо.

«Пе­ри-» — (грец. peri-) при­став­ка, що означає «роз­та­шу­ван­ня
на­вко­ло, зовні, при чо­му-не­будь». «Натільний» — від лат. natus —
на­род­жен­ня. Не­склад­но зро­би­ти вис­но­вок, що суть по­нят­тя
«пе­ри­на­таль­ний» — пов’яза­ний з по­ло­га­ми, що має місце до, під
час, після пологів, є навіть та­ке сло­вос­по­лу­чен­ня —
«пе­ри­на­таль­ний період» і на­ука «пе- ринатологія».

Має,
ма­буть, сенс відразу ж уточ­ни­ти, що пе- ринатологія називає
пе­ри­на­таль­ним періодом інтервал, по­чи­на­ю­чи з 28-го тиж­ня
внут- рішньоутробного жит­тя пло­ду і закінчуючи сьо­мим днем після
на­род­жен­ня.

Сло­во «патія-», що по­хо­дить від грець­ко­го
pathos-, перекладається як «хво­ро­ба», «страж­дан­ня». Та­кож грець­ке
enkefalos — го­лов­ний мо­зок. Ну а ра­зом ви­хо­дить «енцефалопатія» —
хво­ро­ба моз­ку.

Хво­ро­ба моз­ку — по­нят­тя не­кон­крет­не,
не див­но, що і енцефалопатія — не кон­крет­на хво­ро­ба, а термін ря­ду
найрізноманітніших хво­роб го­лов­но­го моз­ку. Стає оче­вид­ним, що
діагностувати, лі- кувати і вилікувати енцефалопатію не мож­на в принципі,
бо як мож­на лікувати не­кон­крет­не по­нят­тя.

Звідси
випливає, що як­що вже термін «ен- цефалопатія» ви­го­ло­ше­но, то тре­ба
до­да­ва­ти й інші пояснювальні сло­ва. Так за­зви­чай і чи­нять — для
уточ­нен­ня імені хво­ро­би до сло­ва «ен- цефалопатія» додається
відповідний прик­мет­ник, що вказує на при­чин­ний фак­тор, що
вик­ли­кав хво­ро­бу (пош­код­жен­ня) моз­ку.

На­прик­лад,
білірубінова енцефалопатія (ура­жен­ня моз­ку, пов’яза­не з ви­со­ким
рівнем білірубіну), гіпоксична енцефалопатія (ура­жен­ня моз­ку,
пов’яза­не з дефіцитом кис­ню), ішемічна ен- цефалопатія (ура­жен­ня
моз­ку, пов’яза­не з по­ру­шен­ням моз­ко­во­го кровообігу). Цілком
зрозумілі і не по­тре­бу­ють до­клад­них по­яс­нен­нях такі
сло­вос­по­лу­чен­ня, як діабетична енцефалопатія, трав­ма­тич­на
енцефалопатія, ал­ко­голь­на енцефалопатія.

Безсумнівно, що без
уточ­ню­ю­чо­го прик­мет­ни­ка сло­во «енцефалопатія» не має ніякого
сен­су і означає при­близ­но на­ступ­не: «з мізками щось не так». І в
цьо­му аспекті сло­во «пе­ри­на­таль­ний» виглядає, що­най­мен­ше,
див­но, бо жод­ним чи­ном не уточнює при­ро­ду пош­код­жен­ня
го­лов­но­го моз­ку. Цей термін всьо­го ли­ше вказує на ча­со­вий
інтервал, ко­ли ці зміни відбулися.

Ось і ви­хо­дить, що
сло­вос­по­лу­чен­ня «пе­ри­на­таль­на енцефалопатія» зрозуміло
пе­ре­клас­ти українською мо­вою прос­то не­мож­ли­во — ну, орієнтовно,
«з мізками щось не так із-за пош­код­жен­ня пе­ред по­ло­га­ми, під час
або без­по­се­редньо після пологів». Що не так? Та хто йо­го знає …

З ура­ху­ван­ням наведеної інформації, читачі, ма­буть, і не
зди­ву­ють­ся то­му фак­ту, що діагноз «пе­ри­на­таль­на енцефалопатія»
відсутній у міжна- родній класифікації хво­роб і не використо- вується ніде в
світі, за ви­нят­ком, зрозуміло, країн СНД.

На­зва­ти
хво­ро­бу кон­крет­ним ім’ям або хай і за­ву­альо­ва­но, але ска­за­ти
«з мізками щось не так» — прин­ци­по­во різні речі.

Нер­во­ва
сис­те­ма ди­ти­ни взагалі та го­лов­ний мо­зок зок­ре­ма
роз­ви­ва­ють­ся ду­же швид­ко. У процесі роз­вит­ку епізодично
ви­ни­ка­ють всякі незро- зумілості, з’яв­ля­ють­ся, зни­ка­ють і
зга­са­ють реф­лек­си, стрімко змінюються реакції на навколишнє
се­ре­до­ви­ще, удос­ко­на­лю­ють­ся ор­га­ни чут­тя, значні зміни
зазнає об­сяг рухів і т. д. і т. п. Ме­дич­на на­ука не­аби­як
по­пра­цю­ва­ла і по­ста­ра­ла­ся всі ці зміни сис­те­ма­ти­зу­ва­ти.

Звідси численні праці з інформацією про нор­ми, про те, що на­ле­жить, а
що ні, про те, що мо­же бу­ти, що при­пус­ти­мо, чо­го не мо­же бу­ти
ніколи. А оскільки аналізованих і підданих обліку чинників сотні,
що-не­будь обов’яз­ко­во вий­де за рам­ки відведених термінів і норм.

І тоді на по­ря­док ден­ний по­ста­не пи­тан­ня про діагноз …

А по­ста­ви­ти діагноз, ке­ру­ю­чись міжнародною класифікацією хво­роб,
не вдасть­ся. Але ж є конкретні скар­ги і про­бле­ми: у нас підборіддя
трем­тить, ми пла­ка­ли 30 хви­лин без зу­пин­ки, а вчо­ра відригнув
цілих чо­ти­ри ра­зи, а ми­ну­ло­го тиж­ня ду­же силь­но дри­га­ли
но­га­ми і т. д.

Ал­го­ритм взаємин ди­тя­чо­го лікаря і
батьків в рам­ках вітчизняної ментальності зовсім не передбачає фра­зи
ти­пу «все нор­маль­но, за­лиш­те ди­тя в спокої» або «за­спо­кой­те­ся,
пе­ре­рос­те». Стан­дарт­на про­це­ду­ра яко­го лікарсько-батьківського
кон­так­ту починається з пи­тан­ня «на що скар­жи­тесь?» І закінчується
кон­крет­ним діагнозом.

Ситуація, при якій бать­ки всім
задоволені, — ди­во­виж­на рідкість. Лікарський огляд, в ході яко­го не
бу­дуть виявлені ніякі відхилення від норм, термінів і стандартів, —
яви­ще унікальне. По- єднання рідкісного і унікального — це вже по­за
коментарів.